«Коли я піду хоча б навіть долиною…»

Візьму у цю пригоду найголовніше. Мої Подорожі та мої Кохання мене втішать. І я візьму хліб свій, спечений з борошна пшеничного та житнього, і він буде сірий. В одній руці я триматиму спогади про місто з тисячами мечетей, а в іншому — залишені росіянами капоніри для САУ у селі Пилиповичі. Немає втіхи в цьому, бо перше — нереальне, майже вигадане, забуте, і сенсу в ньому все менше з кожним днем. А друге — реальне, хоч і небажане, втім воно буде існувати ще довго; так довго, як це можливо. Але я звернуся до собаки та ящірки, до крота та мурахи — якщо на те є ваша сила або воля — робіть свою справу та нищіть; нищіть та знищите ці рештки варварських антизикуратів. А час вам допоможе.

Втіху свою знайду я у відсутності. І мені буде все одно. І я переживу це, бо буду вже мертвий. Вдячність мертвого — ось мої гроші.